грудень 2014

Прийміть благодатний вогонь!
Мені щастило на сангвініків. Кожен з них давав свого часу потужний імпульс, який не дозволяв спинитися на життєвому шляху чи, збочивши, піти в безвихідь або опинитися на узбіччі життя. Щось завжди горить у таких людях. І це не той вогонь, що засліплює й спалює, а той, що освітлює й зігріває.  Вони можуть запалити цим благодатним вогнем інших, але за умови, коли в цих інших не перетлілі, гнилі чи крижані душі. Тобто коли в людині також є творче, а не руїнницьке чи споживацьке начало.
Не кожен може сказати, що в нього є справжній духівник. Ті, в кого його нема, пробують знайти якийсь неповноцінний замінник. Жінки ладні годинами «виливати душу» віч-на-віч або по телефону «подрузі», яка потім же й обсудить довірливу, позаочі насміється з неї, і не пропустить нагоди чимось поживитись. Це безвихідь, рух по життєвій спіралі все нижче.Чи є звідти вихід? Та ж Спаситель давно вказав на нього, та не всі хочуть іти.
Для мене таким духовним наставником є настоятель  Свято-Покровського храму в Сахновщині отець Іоанн Лоцько. Висловлю суб’єктивну думку: справжній священик не той, кому можна регулярно приносити в душі, як у відрі, смердючий бруд і виливати його. Церква, вибачте на слові, не помийниця.Хоча при цьому можна приносити і якісь грошові суми «на церкву», як відчіпне. Але  Бог хабарів не бере. Справжній священик –той, при багатолітньому спілкуванні з яким  того душевного бруду ставатиме все менше. А в юних він не з’явиться зовсім. А також той ,хто здатен дати пораду в найрізноманітніших питаннях,як фаховий психолог і педагог, земський лікар і будівельник,мистецтвознавець і політолог…Священик у гущі життя , а не на амвоні.
Не треба писати біографічний нарис про отця Іоанна.Це спроба зі сторони подивитись на місію священика. Виміряти поприще,зважити хрест.

Після тяжких поранень під час служби в Радянської Армії (які вилікувати по-справжньому не вдасться вже, мабуть, ніколи), Іван Степанович і усвідомив, що його життєве покликання-- служити Богу.
Однією з численних функцій цього служіння є догляд за Божим домом – храмом. Кожен господар чи навіть користувач будь-якої споруди знає, що поки живеш, доти щось робиш у будівлях – будь то хата чи допоміжні приміщення. Бо щороку десь щось обсипається, тріскається, протікає. А утримати, доглянути таку велику споруду, як храм – на порядок важче й відповідальніше. І не завжди самотужки можна впоратися, треба залучати помічників-парафіян.
Хоча отець Іоанн, як селянський син, не боїться фізичної праці, знає і уміє робити все. Аби здоров’я вистачило. А згаданий тип характеру не дозволяє, аби щось занепадало. Бо храм, якого віку він би не був, має не занепадати, а оновлюватися. Як, до речі, й людина.
А храми не обов’язково руйнувати. Досить покинути доглядати і час сам зробить свою справу. Щоб цей процес не почався, треба хоч опалювати приміщення. Вкладатися в ліміти споживання електроенергоносіїв і без затримки сплачувати. І коли доводиться давати оператору пачку купюр по одній чи дві гривні (оце справжні зароблені гроші, а не новенькі великих номіналів), позаду в черзі хтось невдоволено зауважує:
- Батюшко, ви б з собою машинку носили, що гроші рахує.

Хоч можна було б відповісти: «А ти б і пожертвував на церкву таку машинку», та краще не опускатися до цього рівня.
А скільки років лунають нарікання (хоча майже завжди позаочі) за високу плату за треби.
То хто ж їх висловлює? Виключно ті, хто за багато років не дав на церкву з власної волі, з доброї душі нічого. Зрідка – якусь монетку після єлеєпомазання чи водосвяття. Але проблема не в цих людях.Її взагалі нема, бо нема й бути не може ультимативної вимоги платити певні суми. Скільки зможете. Для Бога вдовина лепта цінніша від рекламної набожності. Не раз доводилось повторювати: якщо сім’я бідна, якщо рідних нема – дитина все одно буде похрещена, а небіжчик так само достойно,як інші,буде проведений на той світ. На те й священик.
Але коли покійник ще лежить у домі, а в сусідній кімнаті столи заставлені питлом і їдлом («піст чи не піст – яка в біса різниця?») і в цей час іде торг за відспівування – щось тут не слава Богу з логікою в родичів.
• Ну як же без поминок, без обіду? Обсудять усі.
Ні.Далеко не всі, а одиниці. А головне – цього найменше треба боятися. Якщо люди йдуть на похорон лише для того, щоб на дурняк напитись і наїстися (а тоді й ще обсудити), то таким краще зразу вказати на двері.
Всіх жебраків не вдовольниш. А коли вже хочеться бути добрим, то влаштуйте благодійний обід у церкві. Багато років отець Іоанн організовує такі обіди й буде вдячний за допомогу.
В усі часи життя християнської Церкви священик на виду у всіх. Це людина, до якої завжди посилена увага і своїх парафіян,і прихильників інших релігійних течій. І тих, які вважають, що взагалі можна жити без Бога,й без його служителів. І тут важливо згадати походження слова «диявол». Це грецьке слово означає «наклепник». Сам цей факт свідчить про те, наскільки тяжким і ганебним гріхом є порушення дев'ятої заповіді. Чи всі це усвідомлюють? На жаль, мало хто. Можна було б по-християнському поспівчувати людям, що руйнують і гублять перш за все свої душі. Але ж подумаймо й про те, скільки невинних людей загинуло через обмови. Скільки сімей поруйновано через чиєсь лихослів'я. І не одне ніжне й трепетне кохання погублене злоріками. Хто вони? По суті-- психічно хворі люди, що живуть не в реальному світі, а в гнітючому маренні, населеному пияками та розпусницями. Та погляньмо на цю проблему ще з іншого аспекту. Хто завжди є об'єктом чи навіть жертвою пліткарів? Це обов’язково помітні особистості – красиві, розумні, активні, дієві. Про непомітних і пліткувати нічого.Мабуть, нецікаво.

Тож варто порадити людям: не беріть близько до серця такі явища. Про вас пліткують? Це означає, що ви помітна людина в суспільстві, ви не на узбіччі життя. Це значить, що ви наступили комусь на хвіст. Кому? Тому самому дияволу.Чи отим його слугам. А це все одно. Тож не переймайтесь. Наш Спаситель своєю активною життєвою позицією заслужив Голгофу. А ми хоч оце розпинання на язиках. І ще придивіться, хто це робить. Чим людина нікчемніша й дурніша, тим гірше ставиться до вас. Бо фактично заздрить вам, не усвідомлюючи того. І намагається вивищитися, принизивши ближнього. Але ж це неможливо. І згадайте Христове: «кожний, хто возвеличує себе – приниженим буде».
Звісно, як кожна помітна в людській спільноті особистість, отець Іоанн завжди буде об'єктом таких розмов. Але не суб'єктом. Сан і гідність не дозволяє. І не буде жертвою. Бо це значило б зламатися або зрадити своєму покликанню, опуститися до рівня тих, хто став слугами Антихриста.А це і є його метою.
Але ж все це  не меншою мірою стосується не лише міжлюдських, а й міжконфесійних взаємин. А тут і видно, хто якому богу служить. А на вічне питання « чия віра краща?» є теж вічна, проста , але й мудра відповідь: та, яка не проповідує ненависть. Якщо вже сказано « Бог є любов», той це й має бути життєвим кредо перш за все для кожного, хто зве себе пастором чи слугою Божим. Також не варто нікому носитися з «канонічністю», воістину, як дурень з писаною торбою. Бо це цілком можна порівняти з розмовами про чистоту раси. Але якщо заглибитися в історичні нетрі, то не виберемося звідти ніколи. Не випустить сьогоденне політиканство, та й меркатильні чинники (куди Господні овечки свої гроші нестимуть?)
Що треба робити нині, зокрема, в реаліях Сахновщини? Спробувати знайти те, що об'єднує, а не шукати зачіпки для того, аби шпигати іншу конфесію. Це зрозуміло, якщо людина схиляється до Бога, але ще вагається, до якої громади їй пристати, то йде боротьба за її душу.   І зрима й прихована, неусвідомлена нами. Бо одні служать « істинному Богу», інші «живому Богу» й ще якомусь, мабуть, ім’я їм – легіон. Та якщо хто хоче присвятити життя служінню, то тут поле діяльності неміряне. Це не те, що електоральне поле, де майже половина чиїхось умовних  виборців таки ними не стануть. Це незрівнянно важливіше, бо для Бога найвищою цінністю є кожна спасенна душа. То витягніть ті душі з місцевих  гадючників, відтягніть від моніторів чи від безконечного телефонного базікання, прилучіть до добрих справ, бо ж, як сказав апостол Яків, віра без діл  мертва! А не ведіть безплідні розмови про те, яка церква краща. Бо про це теж сказано в Євангелії – краща та, яка не сіє кукіль на полі поміж зернятами пшениці. Аби вас не вважали сатанинською сектою.
Не можна оминути увагою й питання патріотизму кліриків та парафіян кожної з українських церков. Для отця Іоанна не було з цим ніколи проблем чи сумнівів, як не може бути їх ні в кого з церковних діячів та інших людей, які справді є чи декларують себе щиро віруючими. В якому б краї людина не народилася, в якій області жила – для неї Україна має бути ключовою життєвою цінністю, без якої всі інші втрачають свій сенс.
А якщо отець Іоанн був свого часу покликаний стати кліриком саме Української Православної Церкви, то для нього слово « Українська» є не якимось «брендом», тобто маркуванням приналежності до певної території, а знаком Господньої благодаті на цій людській спільноті. Прийшовши до УПЦ тоді, коли  вона була єдиною, він і донині вважає її єдиною. Те,що створене Богом – не людям руйнувати, а надто таким, що не мають стосунку до нашої країни. Соборність країни є такою ж благодаттю, як і єдність Церкви. Не маємо сумніву, що скоро вона стане єдиною і помісною, якою й була сотні років. І вирішуватиметься її доля не в Єрусалимі чи Москві, а українським народом. Події цього року вкотре засвідчили ключову роль українських церков в подіях,що визначають  долю нації. Як і небажання активної частини цієї нації, аби Україною керували чи доморощені узурпатори, чи будь-хто з-за її меж.
Приходить це розуміння й сюди. В червні я поцікавився в отця Іоанна, чи є серед його прихожан прихильники «русского мира?»
-Ні, нема в нас таких. Якщо і є в Сахновщині люди з такими поглядами, то вони в церкву не ходять. Якщо згадати, скільки разів ми їздили ми на прощу в Святогірську Лавру, а там був і безоплатний нічліг для приїжджих – покажи паспорт, і можеш три дні пожити, і обід дадуть, то тепер хіба люди не знають, що там хазяйнують чеченці з автоматами? Що наша святиня стала притулком для терористів, а ченцям  там і  місця нема?
А трохи пізніше,коли так звані «казаки» зі зброєю захоплювали храми різних конфесій, наш свяшеник згадав одвічний спосіб життя й мислення справжніх, тобто українських козаків:
-Козак навіть коли в хату заходив, в свою чи то до когось, зразу шапку знімав, уклонявся й  шукав очима ікони, щоб хресне знамення покласти на себе. А зі зброєю в Храм Божий хіба хто  міг би  зайти? А отакі хіба заслуговують на те, аби їх  козаками звали?

Отець Іоанн завжди з пошаною згадує покійного митрополита Никодима, якого вважає своїм духовним батьком, який більше 20-ти років тому благословив його на служіння. Протягом довгих років молодий, а згодом уже досвідчений священик не починав важливих справ без благословіння владики Никодима. Також завжди з повагою висловлювався про предстоятеля своєї Церкви митрополита Володимира (Сабодана) , який в тяжкі часи таки зберіг її від повного поглинання московським патріархатом.
Людина взагалі за своєю гріховною природою-- істота слабка, схильна піддаватися спокусам. Цю гірку істину священик наполегливо повторює людям і при особистому спілкуванні, й на літургіях.
А дзвони? Їх таки вдалося виготовити й встановити на дзвіниці. Під час цієї роботи отець Іоанн ледь не позбувся руки, кисть якої була обмотана шнуром, що ним підіймали дзвін. А він зірвався, й громіздкий тягар повис на руці. Помічники за короткий час таки підстрахували, бо в ту мить, мабуть, сам Бог був поруч. А пошкоджену руку довелось лікувати.
Кого ж скликають нині дзвони до храму? Навесні отець Іоанн зауважив:
-Помітно більше людей стало на службах. Приходять і такі, кого ніколи не бачив тут. А воно завжди й було так: в тяжкі часи люди горнуться до церкви, бо нема більш до кого. І мені кажуть, що тривожно на душі, треба йти помолитися. Хто за себе, хто за Україну….
 І несуть свої тривоги, неспокій, сумніви в церкву. Але ж ідуть туди люди не тільки з чистими душами й добрими помислами. Та отець Іоанн настійливо радить усім частіше сповідатися. Зрозуміло, диявол не пускає. Фальшивим виправданням у таких випадках може бути: «соромно». Видно, що до сповіді йдуть переважно жінки, як створіння чутливіші за природою. Що вони туди несуть? Таємниця сповіді безсумнівна, але якось я поцікавився в Івана Степановича, як він по-людськи витримує такий шквал негативу, що його треба вислуховувати. Відповідь була лаконічною й майже афористичною:
-Як людина –не витримав би, як священик – зобов'язанний.
Кожна особистість, що їх віднедавна заведено назвати харизматичними, має властивість визнавати свої помилки й ніби збоку критично оцінювати зроблене й нездійснене. Бо самокритичність-- ознака того, що людина розвивається. Так і отець Іоанн, скажімо, в розмовах про виховання дітей не приховує, що були проблеми і з його рідними синами. Але ж проблеми для того й постають перед нами, аби ми їх вирішували. Гірше тоді, коли вже щось змінити на краще неможливо. Священик згадує тих своїх знайомих, ніби й непоганих людей, що так і померли без сповіді й каяття, а то й без хрещення. І запитує себе: чи міг я врятувати цю душу? Може, щось не так зробив, не встиг, не знайшов підходу? Ці сумніви терзають душу, змушують не спинятись на досягнутому, бо життєвий шлях завжди веде вгору, а спробуєш спинитись – посунешся чи покотишся вниз. А коли спробувати щось відкласти на потім, на завтра – те «завтра» для когось може й не настати.
Ось так і живе священик. Служіння Богу – це робота практично без вихідних, без відпусток, без «вислуги років», коли ще молода здорова людина може не працювати. Тут поки працюєш, доти по-справжньому й живеш. Безперечно, сумно, що нині більше доводиться ховати людей, а не хрестити й вінчати. Але не ми обираємо час, в якому жити. А якщо вже Бог нас послав саме в теперішній, то його треба зробити кращим. Окрасою минулих століть і свідченням високої духовності людей, що тоді жили на нашій землі, залишаються храми. Так і наш Покровський має бути духовним центром краю, де люди обов'язково стануть ріднішими й знайдуть те, що їх об'єднує.
І його треба облаштувати, турбуватись про нього всім разом.
Люди несуть туди хто давню книгу, хто ікону чи власноруч вишитий рушник. Всьому знайдеться місце й застосування. А сила віри не вимірюється сумою принесених грошей. Для неї є інші критерії, але нам їх не осягнути. Безперечно, недобре, коли люди згадують про Бога лише тоді, коли їм тяжко. А з іншого боку – добре, що таки згадують, і не нам їх судити. Хіба Ісус чимось дорікнув розбійнику, розіп'ятому поруч, за його минуле?
А в нас знаходяться охочі дорікнути позаочі отцю Іоанну за те, що в тяжкий час затіяв реконструкцію внутрішніх приміщень храму, яка коштує чималих грошей. Так, наче це їхні гроші, кровні, тяжко зароблені. Знайшов, мовляв, час.
Ну куди ж нам без таких доброзичливців? Без них ніби й життя – не життя.
Та коли мислити такими категоріями, то час для доброї справи не надійде ніколи. А як сказав наш  святий рівноапостольний князь Ярослав: коли людині добре – треба будувати храм. Коли людині тяжко – треба будувати храм.
Люди в усі епохи знали: це потрібно перш за все їм.
                                                                        В. Вакуленко.
(Надруковано з оригіналу)

 

Логін: *

Пароль: *